22-24 жовня має відбутись Синод Вселенського патріархату, на якому вчергове заплановано розглянути «українське питання». На кону – входження Першої кафедри православного світу в урегулювання відносин між ПЦУ, УПЦ і державою. Можна припустити, що Україна дала синодалам багато приводів для сумнівів, чи все так добре в Датському королівстві.  Цей синод дуже важливий для України: на Фанар збирається новий голова МЗС України переконувати патріарха в тому, що жодних приводів для занепокоєння немає, і навпаки, все дуже добре. Але реальні події, які зараз розкручуються як маховик, лише протирічать таким заспокійливим запевненням.   Не викликає співчуття чи розуміння і хвороблива, нав’язлива ідея ПЦУ відібрати у УПЦ всі храми, примусивши її вірян молитись по гаражах і підвалах. Не говорячи вже про спокусу використання в таких процесах капеланів, ветеранів та військових.    Противники УПЦ вже розуміють: Закон, як неодноразово і попереджалось, не виконає в повній мірі своєї заявленої мети – умовно цивілізованим (секулярним) методом відірвати УПЦ від РПЦ. В цивілізований розвиток подій віриться все менше. А значить, попереду нас чекає епоха храмових війн. На жаль, у цих суто внутрішньоукраїнських війн є дуже негативний побічний ефект для всього вселенського православ’я. 1. ПЦУ взяло курс на знищення УПЦ, а не пошук форм будь-якого мирного співіснування або діалогу. Це брутальний вихід за межі завдань, наданих ПЦУ томосом.   2. В УПЦ немає іншого шляху (та й навіть вибору), як відновлювати повноцінні відносини з Вселенським патріархатом з перспективою переходу під його канонічну парасольку.   3. Вселенський патріархат постає перед непростим вибором: або відмовитись від будь-якого втручання в українську ситуацію (з усіма відповідними важкими наслідками), або взяти на свій баланс потопаючу структуру, теж свою доньку, яка має величезний антирейтинг в суспільстві (також з відповідними складними наслідками і ризиками).